В Організації Об’єднаних Націй знову на порядку денному питання злочинів проти людяності
Комісія міжнародного права нещодавно опублікувала Другу доповідь про злочини проти людяності Спеціального доповідача Шона Д. Мерфі.
На своїй шістдесят шостій сесії у липні 2014 р. Комісія міжнародного права включила тему «Злочини проти людяності» у свою поточну програму роботи і призначила Спеціального доповідача. На наступній шістдесят сьомій сесії у травні 2015 р. Комісія провела загальні дебати щодо першої доповіді Спеціального доповідача, а в липні 2015 року ухвалила в попередньому порядку чотири проекти статей з коментарями.
Під час дебатів у Шостому комітеті в 2015 році 38 держав розглядали цю тему і висловилися в цілому позитивно щодо роботи Комітету, підкресливши важливість цієї теми, привітавши чотири проекти статей і висловивши думку про те, що вони значною мірою відображають існуючу практику держав. Зокрема, держави високо оцінили те, що розгляд цієї теми доповнює систему Римського статуту Міжнародного кримінального суду, і наголосили на необхідності недопущення вироблення нових зобов’язань, які вступали б у суперечність із зобов’язаннями відповідно до Статуту або іншими міжнародними договорами.
Більшість держав погодилися з підходом Комітету щодо використання у проекті статті 3 визначення злочинів проти людяності, яке міститься у нормах Римського статуту Міжнародного кримінального суду, а дві держави заявили про бажання поліпшити це визначення (Хорватія та Мексика).
Кілька держав відзначили важливість зосередження уваги в цьому проекті на таких питаннях, як запобігання злочинам проти людяності, прийняття і узгодження національних законів, принцип aut dedere aut judicare, злочини, що здійснюються не тільки державами, а й недержавними суб’єктами, і сприяння міждержавному співробітництву, у тому числі допомоги при видачі та взаємної правової допомоги. У той же час деякі держави закликали уточнити, що мається на увазі під зобов’язанням запобігання, закликали до використання іншої термінології (таку як посилання на злочини проти людяності як «найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства» або «міжнародні злочини», а не «злочин за міжнародним правом»), настійно закликали розглянути деякі питання (наприклад, незастосовність строку давності, безкарність, компенсація жертвам або необхідність того, щоб національні суди враховували міжнародну судову практику), або закликали уникати певних питань (таких як цивільна юрисдикція, безкарність або створення організаційної структури для моніторингу нової конвенції).
Багато держав вказали, що вони підтримують розробку цих статей для цілей нової конвенції. Деякі держави відзначили існування іншої ініціативи з розробки нової конвенції, сконцентрованої тільки на питаннях взаємної правової допомоги і видачі, що стосувалася б не тільки злочинів проти людяності, але й найсерйозніших міжнародних злочинів. Білорусь, Греція та Іран висловили сумніви щодо бажаності і необхідності нової конвенції, що стосується злочинів проти людяності, вважаючи достатніми положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду та інші існуючі документи, а Малайзія і Сінгапур висловили думку про те, що більш доцільним, можливо, є якийсь інший результат, а не новий міжнародний договір.
У Доповіді розглядалися питання: встановлення національних законів, що визначають злочини, які відносяться до злочинів проти людяності; встановлення національної юрисдикції з метою розгляду таких злочинів, коли вони відбуваються; загальне розслідування і співробітництво в цілях встановлення ймовірних злочинців; здійснення національної юрисдикції, коли правопорушник знаходиться на території тієї чи іншої держави; передача ймовірного злочинця для судового переслідування або видачі або надання в розпорядження (aut dedere aut judicare); і справедливе поводження з ймовірним злочинцем на всіх етапах судочинства.
Розділ I Доповіді стосується зобов’язання держав встановлювати національні закони, що визначають злочини, які відносяться до злочинів проти людяності. Зобов’язання такого роду зазвичай існує в міжнародних договорах, що стосуються злочинів, і при цьому воно передбачає, що національне кримінальне право встановлює кримінальну відповідальність, коли злочинець «робить» дію (іноді в національному законодавстві йдеться про «безпосереднє» скоєння або «виконання» дій або про «основного виконавця» при здійсненні дії), намагається вчинити дію або бере участь у дії або у спробі будь-яким іншим чином (іноді в національному законодавстві для позначення цього використовуються такі терміни, як «схиляти» до дії, «пособничати» діям або «підбурювати» до дій, або ж говорять про особу, «причетну» до дій або що є «співучасником» дій). Крім цього, відповідні міжнародні акти, а також багато національних законів передбачають, що командири і інші начальники підлягають кримінальній відповідальності за дії підлеглих при певних обставинах. Такі акти та закони також передбачають, що той факт, що злочин було скоєно за наказом начальника, не є сам по собі підставою для виключення кримінальної відповідальності підлеглого, і іноді передбачають, що до таких злочинів не застосовується ніякій строк давності. Нарешті, такі документи та закони зазвичай передбачають, що міра покарання відповідає характеру і тяжкості злочину. Розділ І завершується пропозицією щодо проекту статті, яка містить вказані положення у зв’язку зі злочинами проти людяності.
Розділ II Доповіді стосується питань, що відносяться до встановлення національної юрисдикції з метою розгляду таких злочинів. Для забезпечення невідворотності покарання за вчинення злочинів проти людяності, у цьому розділі визначаються різні види державної юрисдикції, встановлення якої зазвичай вимагають від держав-учасників міжнародні договори, які стосуються злочинів. Така юрисдикція у більшості випадків повинна встановлюватися не тільки державою, де скоєно злочин, але й іншими державами, виходячи з таких зв’язків, як громадянство або присутність ймовірного злочинця. Ці договори також зазвичай передбачають, що, хоча вони зобов’язують державу встановити конкретні види юрисдикції, вони не виключають встановлення державою іншої кримінальної юрисдикції. Розділ II завершується пропозицією про проект статті, яка містить відповідні положення про злочини проти людяності.
Розділ III Доповіді стосується зобов’язання держави швидко і неупереджено проводити розслідування щоразу, коли є підстави вважати, що злочин проти людяності вчинено або вчиняється на будь-якій території, яка знаходиться під юрисдикцією або контролем певної держави. Деякі міжнародні договори, які стосуються злочинів, включають зобов’язання проводити розслідування щоразу, коли є підстави вважати, що відповідний злочин було скоєно на території держави, хоча багато договорів не містять такого зобов’язання. В ідеалі, держава, яка визнає, що такий злочин вчинено або вчиняється, повідомляє іншій державі, якщо вважає, що їхні громадяни причетні до злочину, тим самим дозволивши цим іншим державам також розслідувати вказане питання. У будь-якому випадку, якщо встановлюється, що злочин проти людяності відбувався або відбувається, всі держави повинні співпрацювати, згідно з обставинами, зосереджуючи зусилля щодо встановлення особи і місцезнаходження осіб, які вчинили правопорушення, які мають відношення до цього злочину. З урахуванням важливості проведення розслідування і співробітництва в цілях встановлення особи, яка скоїла злочин, Розділ III завершується пропозицією про проект статті, що стосується такого зобов’язання.
У розділі IV Доповіді йдеться про здійснення національної юрисдикції щодо особи злочинця у будь-який час, коли така особа знаходиться на території держави. Вказане зобов’язання зазвичай існує у договорах, що стосуються злочинів, і при цьому воно часто містить три вимоги: щоб держава провела попереднє розслідування; щоб держава, якщо це необхідно, вжила заходів для забезпечення кримінального переслідування особи, яка скоїла злочин, її видачі, забезпечення взяття під варту; щоб держава повідомила інші держави, які володіють юрисдикцією з цього питання, про дії, які ця держава зробила, і про те, чи має намір передати дане питання для здійснення кримінального переслідування. Розділ IV завершується пропозицією про проект статті, що стосується вказаних обставин у зв’язку зі злочинами проти людяності.
Розділ V Доповіді стосується зобов’язання передати підозрювану у вчиненні злочину особу для кримінального переслідування або видати її у розпорядження іншої держави або до компетентного міжнародного трибуналу. Договори, що стосуються злочинів, зазвичай містять таке зобов’язання aut dedere aut judicare. Більш того, у недавніх міжнародних договорах також визнається можливість виконання державою такого зобов’язання шляхом передачі особи, яка вчинила злочин до Міжнародного кримінального суду або трибуналу з метою кримінального переслідування. Розділ V завершується пропозицією про проект статті, що стосується вказаних обставин у зв’язку зі злочинами проти людяності.
У розділі VI Доповіді йдеться про зобов’язання забезпечити ймовірному злочинцю «справедливе поводження» на всіх етапах судочинства проти нього / неї – зобов’язання, яке зазвичай є визнаним у договорах, які стосуються злочинів. Таке зобов’язання включає забезпечення особі, яка вчинила злочин, здійснення справедливого судового розгляду. Крім цього, як і завжди, держави зобов’язані в більш загальному плані захищати права особи, яка вчинила злочин, у тому числі упродовж будь-якого періоду перебування під вартою. У разі якщо ймовірний злочинець не є громадянином даної держави, держава також зобов’язана дозволити такій особі зноситися з представником своєї держави, мати зустрічі тощо. Розділ VI завершується пропозицією про проект статті, що стосується вказаних у розділі обставин у зв’язку зі злочинами проти людяності.
Розділ VII стосується майбутньої програми роботи.
Отже, ООН продовжує приділяти особливу увагу протидії злочинам проти людяності, притягненню осіб, які вчинили такі злочини до кримінальної відповідальності у суворій відповідності з нормами міжнародного права.
Стаття опублікована на порталі Українське право.