Місія Міжнародного Комітету Червоного Хреста з розповсюдження міжнародного гуманітарного права в Україні

Міжнародний Комітет Червоного Хреста приділяє значну увагу захисту жертв  збройних конфліктів, де важливе значення має виконання вимог міжнародного гуманітарного права.

У Києві  на виконання Плану співробітництва Делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) в Україні зі Збройними Силами України на 2016-й рік, 12-15 липня пройшов черговий семінар з міжнародного гуманітарного права.

Семінар мав на меті надати командирам частин і військовим юристам ґрунтовні консультації з питань виконання норм гуманітарного міжнародного права під час ведення бойових дій та проведення юристами підготовчих занять за тією ж тематикою з військовослужбовцями.
До проведення заходів долучилися офіцери Департаментів та Управлінь Міністерства оборони, а від Міжнародного Комітету Червоного Хреста — його регіональні делегати — Ендрю Карсуел, Майк Пімбл та Ігор Лимаренко.

Одне з головних завдань заходу — привернути увагу командування до необхідності виконання вимог міжнародного гуманітарного права при прийнятті рішень на ведення бойових дій та організацію відносин із місцевим населенням. Ігор Лимаренко у своєму виступі перед учасниками підкреслив, що критеріями оцінки правильного рішення є збереження життя цивільного населення та незруйнована інфраструктура життєзабезпечення людей у районі проведення бойових дій.

МКЧХ у виданні «Міжнародне гуманітарне право: відповідаємо на Ваші питання» розкриває основні аспекти міжнародного права.

МКЧХ визначає міжнародне гуманітарне право (МГП) як регулятор відносин між державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права. МГП є галуззю міжнародного публічного права, що складається з норм, які під час збройного конфлікту покликані – з гуманітарних причин – захищати осіб, які не беруть або припинили брати безпосередню участь у військових діях, а також обмежувати вибір засобів і методів ведення війни. МГП складається з міжнародних договірних або звичаєвих норм (норм, що випливають з практики держав і додержуються з почуття обов’язку), які спеціально призначені для вирішення гуманітарних питань, що виникають в прямому зв’язку зі збройними конфліктами міжнародного або не міжнародного характеру.

Терміни «міжнародне гуманітарне право», «право збройних конфліктів» і «право війни» можна вважати синонімами. МКЧХ, міжнародні організації, вищі навчальні заклади та держави зазвичай вважають за краще визначення «міжнародне гуманітарне право» (або «гуманітарне право»).

МГП складається з двох галузей: «право Женеви» – це комплекс норм, що захищають жертв збройних конфліктів, наприклад, що вийшли з істрою військовослужбовці і цивільних осіб, які не приймають або перестали брати безпосередню участь у воєнних діях; «Право Гааги» – комплекс норм, які встановлюють права і обов’язки воюючих сторін при веденні військових дій і обмежують вибір засобів і методів ведення війни.

Розвиток МГП здійснюється державами, головним чином, шляхом прийняття договорів і вироблення норм звичаєвого права. Норма звичаєвого права виникає при наявності досить великої (широко поширеної, репрезентативної, що володіє великою частотою і однаковою) практики держав, яка супроводжується переконанням з боку держав, що вони пов’язані зобов’язаннями поступати певним чином, або правовою забороною певних дій. Звичай є обов’язковим для всіх держав, за винятком тих, які з моменту його появи незмінно заперечували і заперечують відповідну практику або норму.

У 1995 р. МКЧХ почав докладне дослідження норм звичаєвого МГП; проведення дослідження зайняло близько десяти років; воно було опубліковано у видавництві Cambridge University Press в 2005 р. Дослідження є в онлайновому режимі на сайті https://www.icrc.org/customary-ihl.

МГП застосовується тільки в ситуаціях збройного конфлікту. Воно пропонує два режими захисту: один для міжнародних збройних конфліктів, інший для неміжнародних збройних конфліктів. Таким чином, застосування певних норм у конкретній ситуації буде залежати від класифікації збройного конфлікту.

Міжнародний збройний конфлікт (МЗК) відбувається в тому випадку, коли одна або декілька держав вдаються до застосування збройної сили проти іншої держави. Збройний конфлікт між державою і міжнародною організацією також класифікується як МЗК.

Національно-визвольні війни, в яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації і проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення, класифікується як МЗК при певних умовах (див. Статтю 1 (4) і статтю 96 (3) Додаткового протоколу I ).

Неміжнародний збройний конфлікт (НМЗК) – це збройний конфлікт, в якому військові дії відбуваються між збройними силами держави і організованими недержавними збройними групами або між такими групами. Щоб військові дії вважалися НМЗК, вони повинні досягати певного рівня інтенсивності, а групи, які беруть участь в них повинні мати достатній рівень організації.

Договірні норми МГП проводять відмінність між НМЗК в значенні загальної статті 3 і НМЗК, які підпадають під визначення статті 1 Додаткового протоколу II.

Загальна стаття 3 застосовується «в разі збройного конфлікту, який не носить міжнародного характеру і виникає на території однієї з Високих Договірних Сторін». Сюди відносяться збройні конфлікти, в яких беруть участь одна або кілька організованих недержавних збройних груп. НМЗК можуть відбуватися між державними збройними силами і організованими недержавними збройними групами або тільки між такими групами.

Додатковий протокол II застосовується до збройних конфліктів, «що відбувається на території будь-якої Високої Договірної Сторони між її збройними силами і антиурядовими збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні і узгоджені військові дії і застосовувати цей Протокол»(див. статтю 1 (1) Додаткового протоколу II). Визначення НМЗК у Додатковому протоколі II є відмінним від положень, визначених
у загальній статті 3, у двох аспектах:

1) стосовно вимоги контролю над територією, передбачаючи, що організовані недержавні збройні групи повинні здійснювати такий контроль над територією, «який дозволяє їм здійснювати безперервні і узгоджені військові дії і застосовувати цей Протокол».

 2) у Додатковому протоколі II прямо вказано, що він застосовується лише до збройних конфліктів між збройними силами держави і антиурядовими збройними силами або іншими організованими збройними групами. На відміну від загальної статті 3 Додатковий протокол II не застосовується до збройних конфліктів між організованими недержавними збройними групами.

Додатковий протокол II розвиває і доповнює загальну статтю 3, «не змінюючи існуючих умов її застосування» (див. статтю 1 (1) Додаткового протоколу II). Це означає, що це обмежувальне визначення відноситься тільки до застосування Додаткового протоколу II; воно не поширюється на право НМЗК в цілому.

Внутрішні заворушення і ситуації напруженості  (такі як бунти і окремі спорадичні акти насильства) характеризуються діяннями, що підривають громадський порядок, не досягаючи при цьому інтенсивності збройного конфлікту; їх не можна вважати збройним конфліктом, оскільки рівень насильства недостатньо високий або тому, що насильство застосовують особи, які не організовані у збройну групу.

МГП не застосовується до ситуацій насильства, які не досягають інтенсивності збройного конфлікту. У цих випадках застосовуються положення міжнародного та національного права стосовно захисту прав людини.

Женевська конвенція про поліпшення долі поранених у війні на суходолі була прийнята в 1864 р. Вона була переглянута і розширена в 1906 і 1929 рр. Ще одна конвенція, що стосується поводження з військовополоненими, також була прийнята в 1929 р. У 1934 р. ХV Міжнародна конференція Червоного Хреста, що проходила в Токіо, затвердила проект підготовленої МКЧХ Конвенції, що стосується громадян держави ворога, що знаходяться на території однієї з воюючих сторін або на окупованій нею території. Однак щодо прийняття цього проекту не було ніякого продовження, так як держави відмовилися скликати дипломатичну конференцію, яка могла б вирішити питання про прийняття Конвенції. В результаті положення Токійського проекту не застосовувалися в період Другої світової війни. Лише в 1949 році після закінчення Другої світової війни, держави прийняли чотири Женевські конвенції, які залишаються наріжним каменем МГП. Перші три Женевські конвенції 1949 р. були створені на основі вже існуючих договорів, які стосувалися тих же питань, тоді як четверта Женевська конвенція стала абсолютно новим договором – першим договором в області МГП, який був спеціально присвячений захисту цивільних осіб під час збройних конфліктів. Однією з причин для розробки і прийняття такого договору стала значна кількість цивільних осіб, які загинули під час Другої світової війни.

Однак після деколонізації виникла потреба в нормах, які можна застосувати до національно-визвольних війн і громадянських воєн, які стали відбуватися значно частіше під час «холодної війни». Більш того, договірні норми, що стосуються ведення бойових дій, не змінювалися з часів прийняття Гаазьких конвенцій 1907 р. Оскільки в результаті перегляду Женевських конвенцій деякі досягнення 1949 р. могли опинитися в небезпеці, було вирішено прийняти нові документи у вигляді додаткових протоколів до Женевських конвенцій, що і сталося в червні 1977 р.

У 2005 р. був прийнятий третій Додатковий протокол до Женевських конвенцій. Цей документ визнає додаткову емблему, що складається з червоної рамки у формі квадрата на білому тлі, що стоїть на одній із своїх вершин, яка стала відома під назвою «червоний кристал». Ця додаткова емблема не покликана замінити червоний хрест і червоний півмісяць, а лише є ще одним можливим варіантом. Рішення про форму та назву цієї додаткової емблеми було прийнято в результаті тривалого процесу відбору, метою якого було створення вільної від будь-яких політичних, релігійних та інших асоціацій емблеми, яку можна було б використовувати в усьому світі.

Матеріал опублікований на порталі Українське право